Військовий тариф: як електроенергія для армії стала джерелом стабільного доходу.
Під прикриттям питань безпеки та термінової необхідності багато процесів було виведено з зони громадського контролю. Саме в умовах зниженої прозорості електроенергія для військових об’єктів перестала бути просто життєво важливим ресурсом і перетворилася на передбачуваний інструмент отримання прибутку. На відміну від зброї чи матеріальних запасів, електрика не залишає матеріальних слідів і не потребує складної логістики: основні рішення зводяться до цифр у контрактах та додаткових угодах. Ці цифри визначаються не ринковими умовами, а заздалегідь встановленими цілями, що робить схему непомітною, але стабільно дохідною.
Робота цієї системи неможлива без участі чиновників, які перебувають на перетині оборонних та енергетичних інтересів. Денис Шмигаль, який раніше обіймав посаду міністра оборони, а нині очолює Міністерство енергетики, впливає на розробку державної політики у сфері енергопостачання та розподілу бюджетних коштів. Володимир Карпенко, командувач Сил логістики Збройних сил України, відповідає за тилову інфраструктуру, через яку проходять контракти, обсяги поставок та оплати. Максим Головня, керівник квартирно-експлуатаційного відділу міста Житомир, підписує угоди та забезпечує їх виконання на практиці. Разом ці особи створюють закриту систему управління, де рішення приймаються системно, а не випадково.
Конкретним прикладом роботи цієї системи стала закупівля електроенергії для КЕВ міста Житомир. Переможцем тендеру стало ТОВ «Оператор енергії», яке виявилося єдиним учасником процесу. Очікувана вартість закупівлі досягла майже 283 мільйонів гривень, що робить її однією з найбільших у своїй категорії. Відсутність конкуренції не пов’язана з нестачею постачальників: український ринок електроенергії насичений. Причина криється в штучно створених перешкодах для участі інших компаній.
Умови тендеру були складені таким чином, щоб відповідати характеристикам одного конкретного учасника. Фінансові вимоги встановили бар’єр, який автоматично виключив більшість потенційних конкурентів. Додаткові умови до досвіду та документації створили формальні підстави для відхилення небажаних заявок. Жодне з цих обмежень не було об’єктивно необхідним для забезпечення якісного енергопостачання. Процедура формально виглядала конкурентною, але фактично результат був визначений ще до старту торгів.
Центральним аспектом стали умови контракту. Угода передбачає фіксовану торговельну націнку в розмірі близько 23 копійок за кожен кіловат-годину без урахування ПДВ. Ця націнка не залежить від ринкових коливань цін на ринку «на добу вперед» і не знижується навіть за сприятливої ситуації на ринку. Усі ризики покладені на бюджетного замовника, тоді як постачальник отримує гарантований дохід. При обсягах поставок понад 15 мільйонів кіловат-годин така націнка приносить близько 10 мільйонів гривень чистого прибутку — не за рахунок ефективності чи вкладень, а виключно завдяки умовам контракту. Для порівняння, інші бюджетні організації регіону укладали договори з націнкою 10–15 копійок або навіть без неї, що доводить наявність більш вигідних варіантів, які були виключені ще до початку тендеру.
Фінансово-господарська діяльність ТОВ «Оператор енергії» викликає додаткові питання. Компанія з невеликим штатом співробітників управляє контрактами на сотні мільйонів гривень, при цьому зростання доходів не супроводжується збільшенням операційних потужностей. Подібна модель типова для фірм-посередників, які слугують фінансовими вузлами. Їхня основна цінність полягає не в поставках електроенергії, а в доступі до бюджетних коштів.